Сказання і міфи стародавнього світу

Незалежно від того, звідки ви родом, у вас, ймовірно, є свої дикі міфи. Від легенд про короля Артура і його чарівних друзів до бешкетних богів Стародавньої Греції і божевільних епосів індуїстської міфології, майже в кожній культурі є набір історій, який більшість інших культур називають іноземними або просто дивними. Але є й універсальні міфи - вселенські міфи стародавнього світу, які виникають неодноразово в культурах, розділених сотнями кілометрів і тисячами років.

Великий потоп

Ідея повені, в якому тоне весь світ, з'являється майже в кожній культурі. Євреї і християни знають її з історії про Ноя , Але інші версії майже напевно передували Книзі Буття. Древній шумерська Епос про Гільгамеша включає розповідь про Утнапиштима, який будує човен, заповнює її тваринами, щоб уникнути потопу, і, врешті-решт, приходить в стан спокою на вершині гори. У греків був Девкаліон, який пережив потоп, посланий Зевсом. Інші версії з'являються в індуїстських, майянських і індіанських легендах.

Ці історії, можливо, були натхненні реальними подіями. У 2009 році National Geographic повідомив про повну відсутність доказів руйнівного супер-повені. Однак теорії досі наполягають на падінні древньої комети біля Мадагаскару, яке стало причиною цунамі   по всьому світу, або раптовій повені, викликаної таненням льодовиків, в результаті чого затонув весь район Чорного моря. Чи може цей універсальний міф виявитися просто вислизає спогадом про реальну подію, яка сталася близько 5000 років до н.е.? Ми ніколи цього не дізнаємося.

Втрачений рай

Той, хто чув розповіді дідуся про романтику 50-х років, знає, що люди бачать минуле через рожеві окуляри. Але це прагнення до ностальгії не обмежується тільки старими, які скаржаться на те, що діти виявляли більше поваги за старих часів. Дуже часто вони заповнюють цілі культури.

Наприклад, райський сад. Історія гармонійної землі, незачепленою болем або хіттю, є найяскравішим прикладом історії про «старі добрі часи», з яким ви коли-небудь стикалися. Стародавні греки, тим часом, з теплотою згадували свій Золотий і героїчний вік - час, коли світ був щасливішим, чоловіки були чоловіками, і все в основному не було так погано. Подібні ідеї з'являються в індуїстської, скандинавської та перської вірі, завжди показуючи втрачену утопію, до якої сучасна культура ніколи не зможе повернутися.

Цікаво, що для цього може бути наукова причина. Недавні дослідження ностальгії показали, що ідеалізовані спогади про минуле можуть зробити нас щасливішими в сьогоденні.

Епічні космічні битви

Ідея неймовірною війни, яка загрожує розірвати космос, засіла в нас так глибоко, що вона як і раніше живить наші епічні історії. Володар кілець, Зоряні війни, Доктор Хто і багато інших - у всіх них є цей віковий сюжет. Його можна знайти в легендах майже в кожній стародавній культурі. У християнстві є битва між Богом і повсталими ангелами   на чолі з Сатаною. У Стародавній Греції була історія Титанів, що б'ються з богами Олімпу. Індуїстська традиція включає в себе запаморочливу серію битв, настільки епічних, що навіть Пітер Джексон міг би замріявся.

На це можна поглянути декількома способами. Один з них - маршрут Саєнтології, яка стверджує, що ці легенди є генетичними спогадами про якийсь апокаліптичної битві, яка підірвала галактику мільярди років тому. Інший - пам'ятати, що більшість культур протягом всієї історії незмінно перебували на межі війни або були схильні до вторгнення, так що апокаліптична бійня була, ймовірно, завжди в умах кожного. У будь-якому випадку, з цього випливає, що людське прагнення до війни можна назвати майже універсальним.

вампіри

Якщо ви ненавиділи останні пару років насичену гормонами тугу про вампірів, спробували б пожити в середньовічній Європі. У той час віра в вампірів була настільки поширена, що ледве можна було знайти країну, де їх не вважали страшним фактом життя. Коли траплявся неврожай або була посуха або дитина народилася з невеликими деформаціями, то було зрозуміло, що в усьому винні вампіри - ця традиція, налічує вже тисячі років.

Нежиті-кровопивці - не сучасний винахід. Вони навіть не мріяли дожити до цієї частини нашої ери. Представники цивілізацій, таких неймовірно древніх, як стародавні єгиптяни щиро вірили в їх існування, в той час як різні версії вампірів з'являлися всюди від Китаю і Тибету до Індії. Навіть у персів Месопотамії був вибір лютих демонів, які п'ють кров, якими лякали дітей, хоча у них були відмінності від наших сучасних видів, натхнених книгами Енн Райс.

Якщо подивитися раціонально, легко побачити, як виникла легенда про вампірів: наш страх смерті перетнувся з величезною ступенем медичного неуцтва.

Міф про Атлантиду

Ми всі знаємо міф про Атлантиду: утопічному місті, знищеному за одну ніч неземним катаклізмом. але Атлантида   - тільки найвідоміший з міфічних втрачених міст. Дуже схожі історії виникають з такою регулярністю, що можна подумати, що вони повинні бути якось пов'язані.

Наприклад, Ірам (також відомий як Убар). Легендарне місто в пустелях сучасної Саудівської Аравії, Ірам, як кажуть, був знищений за одну ніч, коли Аллах поховав його під потоком піску. Тобто це міф Атлантиди, перекладений в світ без води. Ще є Іс біля берегів Франції, який був нібито затоплений приблизно в V столітті міфічним королем-воїном. І ще ж є історія Содому і Гоморри і індуїстський міф про Тріпура, в якому є боги, що знищують аморальні міста вогненним дощем.

Так що ідея міста, стертого за ніч, є настільки потужною, що, здається, вона з'являється всюди. Чи є ці напівзабуті трагедії хоча б частково реальними (як Помпеї) або просто історіями, які подобаються апокаліптичним фантастам, що живуть в кожному з нас?

Легенди про богів і Всесвіту є у кожного народу. Але особливий інтерес представляють сказання Стародавню Грецію (Еллади) - Міфи. Міфологія виникла і розвивалася в ту епоху, коли греки жили ще общинно-родових буд (до IX - VIII ст. До н. Е.) І весь світ здавався їм величезної громадою. У створених цілими поколіннями міфах знайшла своє відображення вся трудова життя стародавньої людини з її подвигами, завоюваннями і мріями про кращу долю. Але спочатку, як то кажуть в міфах, існував нескінченний Хаос, разом з яким народилася, і тільки після цього став створюватися світ. Виділилася Земля - ​​Гея і породила з себе Урана (Небо), Гори, Понт (Море). Ніч і Морок породили День і Ефір, чому виникла зміна дня і ночі. Від союзу з Небом - Ураном Земля - ​​Гея народила могутніх титанів, які породили Сонце, Місяць, Зорю, Вітри, Зірки. Син Урана і Геї - Крон, молодший з титанів, нізвергшій свого батька, через острах захоплення влади рідними дітьми ковтав їх. Уникнув цієї долі Зевс, замість якого був прочитаний загорнутий в пелюшки камінь. Коли Зевс, захований на острові Крит, виріс, то він скинув батька, повернув на волю проковтнули братів і сам захопив на небі. Брату Посейдону Зевс віддав у володіння море, а Аїду - підземне царство.

Над усім світом підноситься сніжна гора Олімп, де в оточенні безсмертних богів мешкає Зевс, батько і владика Всесвіту. Палаци на Олімпі побудовані богом Гефестом, на бенкетах там грає бог мистецтв та наук Аполлон, дев'ять сестер-муз співають під ліру Аполлона. Поруч з Зевсом сидить його дружина - грізна і ревнива Гера і дочка його Афіна Паллада, войовнича, завжди готова до бою богиня. Приходить на бенкет і брат Зевса - Посейдон. Коли він мчить на морських конях, розступаються хвилі, але варто йому вдарити по ним своїм тризубцем, як починається буря.

Не відразу боги грецької міфології отримали свій антропоморфний, т. Е. Людиноподібний, вид. Це відбувалося поступово, разом з економічним і культурним розвитком суспільства. У більш давню епоху матріархальною, Т. е. Материнської, громади, коли людина ще більше залежав від природи, відчуваючи страх перед її стихіями, боги малювалися людині в жахливому, звіриному образі, наприклад, таких чудовиськ, як Химера, Медуза, Єхидна, Лернейская гідра, Сфінкс і ін. Химера мала тіло лева, кози і дракона, викидала з трьох пащ вогонь і несла з собою смерть. У Медузи, однією з трьох Горгон (крилатих жінок-чудовиськ), замість волосся ворушилися живі змії, і кожен глянув на Медузу перетворювався на камінь. У печері під скелею жила і наводила страх на людей Єхидна, німфа з прекрасним обличчям, але з тілом жахливої ​​змії. Серед боліт жила девятіголовая Гідра, на місці кожної зрубаної голови якої могли вирости дві нові. Серед цих страховиськ були собака Орф, пес Цербер із трьома головами, гіганти з тілом людини і змії і безліч інших чудовиськ, так само диких і страшних, як сама природа, грізно володіла людиною.

Однак в так звану епоху Патріархату, Коли громади розрослися і об'єдналися у великі племена, люди відчули себе сильніше перед лицем природи. На чолі роду вже не стояла жінка-мати. На зміну їй прийшов герой, вождь-чоловік, перший в бою і на раді старійшин, захисник і голова вже не тільки одного роду, а цілого племені. Ось тут-то древні греки створили нову міфологію, так звану антропоморфну, для якої характерні боги такі ж гарні, величні і потужні, якими малювалися вожді свого народу.

У міфології цього нового періоду ми знаходимо у греків чудові сказання про битвах давніх і нових богів, а також про подвиги героїв, очистили землю від чудовиськ, породжених землею. У давньогрецького поета Гесіода (VIII ст. До н. Е.) Є поема «Теогонія» ( «Походження богів»), де барвисто зображується грандіозна битва між древніми богами - титанами, олицетворявшими собою похмурі, стихійні сили землі, і молодими, так званими олімпійськими богами на чолі з Зевсом, що встановив в світі силу закону і порядку. Зевс обрушив на титанів громи і блискавки. Бій тривав увесь час десять років, поки Зевс не закликав на допомогу велетнів сторукий. Упокорення титани були скинуті в самі глибинні надра землі, в Тартар.

З чудовиськами боролися не тільки боги, але і герої, діти богів і смертних жінок. Серед таких героїв можна назвати Персея, Беллерофонта, Геракла, Тезея, Мелеагра, Едіпа.

Але більше всіх прославився Геракл, син Зевса і Алкмени - фіванської цариці. Народ любив Геракла, який в його уявленні є зразком всіх моральних і фізичних досконалості. З волі богів він здійснив 12 великих подвигів. Убив Немейского лева, Лернейскую гідру, стімфалійські птахів, Керинейська лань, Ерімантський вепра. Він очистив стайні царя Авгія, приборкав Критського бика і коней Діомеда, пожирали людей; викрав пояс цариці амазонок - жінок-войовниць; повів стада велетня Геріона і навіть пекельного пса Цербера. Від кордонів крайнього заходу, де починалося царство смерті, Геракл приніс від німф Гесперид яблука, які зберігали вічну молодість всякому, хто їх покуштує. Було переказ, що Геракл навіть бився з Аїдом - богом смерті - і поборов його.

Серед міфів про героїв дуже популярно сказання про афінському царя Тезея, який, за переказами, був першим царем, що встановив тверде законодавство в Аттиці. Це він переміг Мінотавра - чудовисько з головою бика і тілом людини.

Знаменитий міф про Дедала та його сина Ікара відбив мрію стародавньої людини про політ до зірок. А хіба не поетично сказання про співака Орфея, який зачаровував своєю грою і співом навіть мешканців підземного світу. З цього міфу видно, як високо цінували греки мистецтво і музику.

На основі міфології зросли література і мистецтво Давньої Греції. Величні храми, скульптури богів і героїв, настінні розписи прикрашали грецькі міста. Стародавні сказання стали основою творчості багатьох грецьких істориків і письменників. «Міфологію греків запозичив Стародавній Рим, де Зевса назвали Юпітером, Афродіту - Венерою, Посейдона - Нептуном і т. Д.

Великий вплив міфи надали на розвиток мистецтва і літератури в Західній Європі. Міфологічні образи оживають під пензлем, різцем і пером великих майстрів епохи Відродження. Використовували міфи в своїй творчості російські художники і поети, в тому числі Державін і Пушкін.

Глибина художнього змісту, образи героїв з їх кращими якостями людського характеру і любов'ю до батьківщини роблять багато міфів безсмертними.

Потрібно завантажити сочінененіе?  Збережи - »Міфи стародавнього світу. І в закладках з'явилося готове твір.

Ми рідко замислюємося над тим, що стало живою основою літературної творчості. А це було «Слово». Сказане, «наказав» за часів глибокої давнини, воно уявлялося людям знаменням «згори», знаком «богодухновенности», який слід було утримувати в пам'яті, передавати нащадкам. Прагнення такого роду виявлялося спочатку в так званій синкретичної формі - в культових пісні і танці, що відображав взаємини людини з обожнювали їм силами природи. Поступово, в ході трудової діяльності людей, освоєння ними певних природних ресурсів, в таких «дійствах» з невпорядкованих ще уявлень про навколишній світ виникала тенденція більш стрункого осмислення і олюднення його сил - народжувалися міфи про богів, хоча і мали надприродними можливостями, але вельми схожими за своїми прагненням і вчинків на самих безвісних творців цих сказань. Але чим менше в процесі розвитку суспільства ставала залежність людини від зовнішнього світу, тим частіше вже він сам був в епосі все сильнішим, непереможним - богатирем. Зазвичай таким персонажем виступав владика земний, цар, - адже тепер не тільки сили природи, а й вожді визначали життя простих людей. Так виникали міфи про героїв, богатирський епос.

Ці міфи спочатку запам'ятовувалися за допомогою малюнків на каменях, посуді, тканинах, а з появою писемності - в клинописной формі на глиняних табличках, у вигляді ієрогліфів на папірусах, шкірі, тканинах, записувалися буквами перших алфавітів ... З археологічних знахідок таких носіїв інформації нам стали відомі не тільки історичні факти глибокої давнини, а й твори, що володіють усіма ознаками високохудожньої літератури. Можна сказати, що вони і поклали початок світовому літературному процесу. Сучасна наука встановила, наприклад, що даними творам властива така певна характерна риса, як поетична образність. Дуже часто вона тут грунтується на зіткненні «людського» і «нелюдського», надприродного, коли знайоме, звичайне для людини зустрічається з дивним, невідомим, чарівним.

Від великих цивілізацій глибокої давнини (4-3-е тисячоліття до нашої ери) - від шумерів, ассірійців, єгиптян, стародавніх євреїв, персів -дошлі до нас тексти їх великих творінь, що залишили глибокий слід в усіх наступних культурі людства. Російський дослідник давньої історії академік Н.І. Конрад відзначав, що для виникнення і зростання літератури як особливого явища в розвитку людського суспільства величезне значення мають «витоки», закладені в епосі про Гільгамеша, в Біблії, в давньоєгипетської поезії, в «Махабхараті» або «Іліаді». «Старий Стародавній світ, - писав учений, - дав перший матеріал для літератури нового; інакше кажучи, «зав'язка» сталася ще тоді, подальша ж історія цього матеріалу, вьиівшаяся в кінцевому рахунку в створення відомих нам великих літературних пам'яток, - творча розробка цієї первісної зав'язки ». Вплив цієї «зав'язки» безсумнівно: воно бачиться в широті і цікавості сюжетної основи багатьох наступних літературних пам'яток, в яскравості образів і могутню силу емоцій, рушійних вчинками персонажів, нарешті, в підкресленою змалюванні їх героїчних характерів - по суті, в утвердженні пріоритету людської особистості в цьому світі.

Багато з таких древніх творів, вірніше, епізоди з них, не раз переказувалися для дітей. Широко відомі, наприклад, і увійшли до дитячого читання перекази Л. Толстого древніх легенд: ассирійської ( «асирійський цар асархаддон»), індійської ( «Два брата»), грецької ( «Сім грецьких мудреців), римської (« ​​Як гуси Рим врятували » ). У сучасне дитяче читання міцно входять також перекази Р. Рубінштейн, А. Макарової, А. Сизова, С. Шиповська та інших. А самі сюжети стародавніх сказань не раз надихали письменників на створення оригінальних творів для дітей.

Найдавніші з дійшли до нас за письмовими джерелами літературних творів перших цивілізацій - шумерські оповіді. Вони склалися, ймовірно, ще в кінці першої половини 3-го тисячоліття до нашої ери. За виявленими археологами глиняним табличок з клинописом людство познайомилося з епосом про Гільгамеша  - одному з видатних творів героїко-епічної поезії не тільки Сходу, але і всього світу. Можна з повною підставою стверджувати, що це - одна з вершин художньо-філософської думки, досягнута більш ніж за тисячу років до гомерівської «Іліади».

Оповідання про те, як з крові бога і глини були створені люди, про насилаються на них надсильними верховними владиками світу лихах, про вічне людському страху перед могутністю і незбагненністю божественних сил, про «тягаря Божому», побудовано тонко і майстерно. Дія відбувається з ритмічним наростанням, початок і кінець пісень-глав об'єднані рефреном. Особливо драматичним і знаменний розповідь про потоп, ледь не погубила весь рід людський:

Що було світлим, в темряву звернулося,

Вся земля, як горщик, розкололася.

Перший день бушує Південний вітер,

Швидко налетів, затоплюючи гори,

Немов війною наздоганяючи землю.

Чи не бачить один одного,

І з небес не бачити людей.

…………………………………………….

Ходить вітер шість днів, сім ночей,

Потопом буря покриває землю.

Образ головного героя оповідання Гільгамеша постає перед нами в розвитку. З неприборканого богатиря, який знає, на що витратити, направити свої сили і охоплювали його пристрасті, він під впливом свого друга благородного Енкіду стає могутнім борцем зі злом, прагне «все, що є злого, знищити на світлі». Описи загибелі Енкіду, приреченого на страждання і смерть за його героїчні звершення на благо людей, плач по ньому Гільгамеша, що віддалився в тузі по одному в пустелю, сповнені великого ліричного напруги.

Художня виразність збережених епізодів епосу про Гільгамеша - «Про все бувалому» ще в минулому столітті привернула до себе увагу вітчизняних поетів і вчених. Деякі з них вважали за необхідне знайомити з ними в переказах і дітей, так як вбачали в подвигах цього найдавнішого з героїв повчальний моральний приклад. Першим на російську мову переклав цей твір поет Микола Гумільов. Його переклад був опублікований в 1919 році з введенням вченого-Ассирологія В. К. Шилейко (його власний поетичний переклад епосу був, на жаль, втрачено). У 1961 році був виданий Інший переклад відомого дослідника Стародавнього Сходу І.М. Дьяконова. А ті, що це видання стаття і коментарі вченого давали читачеві всі відомі тоді відомості про видатного творіння далекій давнині.

Слід зауважити, що міститься в епосі розповідь про опинився в темному лісі молодшому з братів, якого наділяє чудовим даром врятована їм птах, загадування йому загадок і їх відгадування, дуже нагадують знайомі всім нам з дитинства вітчизняні казки. Та й сам Гільгамеш своєї не знає міри молодечого заповзятістю і відвагою вельми схожий на добре відомого Добриню Микитовича з російських билин. Цілком очевидно, що це одне з найдавніших творів людства, як писав академік Н.І. Конрад, дійсно стало джерелом сюжетів знайомих нам з дитинства казок і легенд.

Велике число писемних пам'яток (записаних ієрогліфами) дійшло до нас від Стародавнього Єгипту. Сьогодні прочитані майже всі давньоєгипетські тексти, що збереглися в свитках папірусу, на стінах храмів і гробниць, на заупокійних стелах. Серед них - міфи і молитви, опису військових походів, повісті та любовна лірика, цикли сказань про чарівників ... Першим переклав з французької на російську мову давньоєгипетську казку «Два брата» в 1868 році В.В. Стасов. Сам папірус з даним твором був знайдений і опублікований незадовго до цього. На думку Д.А. Сперанського, казка була першоджерелом російських народних легенд і казок про Кощія Безсмертного, та й інших сюжетів усної творчості.

Біблія  - ця «ключова» книга нашої цивілізації - складається з двох основних частин: з Стародавнього, або Старого, Заповіту, створеного ще до нашої ери, і Нового завіту, написаного в перші століття існування християнства. Оригінали біблійних текстів до нас не дійшли, найбільш древні їх списки виявили в печерах біля Мертвого моря лише в 1947 році. Але відомо, що Старий Заповіт був написаний спочатку давньоєврейською мовою, а потім переведений на грецький. Над цим перекладом трудилися 70 «книжників» з Єрусалиму, його ще називають «Септуагінтою» - «Перекладом сімдесяти». З останнього візантійські монахи-місіонери Кирило і Мефодій  і перевели Старий Заповіт на церковнослов'янську мову - майже за сто років до хрещення Русі.

А Новий завіт вже був написаний грецькою мовою. І сама назва «Біблія» - грецьке і означає «Книги». Вони включають в себе безліч творів, різних за жанром: це і піднесені вчення пророків, і радісний голос любові в «Пісні над піснями», і оповідання про війни, згубних пристрастях і жорстокості, і захоплені гімни, і лірично натхненні одкровення ... Найрізноманітніші види літературної творчості, що склалися ще в дуже далекій давнині, можна знайти в цій воістину великої Книзі. І те, що сьогодні вона видана на 1800 мовах нашого світу, пов'язано не тільки з її релігійним значенням як «Книги віри», а й з тим, що це гігантський внесок в загальнолюдську культуру взагалі і в розвиток літератури зокрема.

Читання Біблії вимагає великої внутрішньої роботи, пов'язаної з необхідністю увійти, вжитися в її особливий образний світ, часто далекий від відомого нам реалістичного світосприймання, незвичний сучасній людині. До того ж, як уже говорилося, це величезний звід текстів, записаних різними людьми протягом більше тисячі років до нашої ери, а самі пізні з цих записів відстоять від нас майже на два тисячоліття. Тих, хто створював, записував і перекладав ці книги, вела одна загальна ідея, виражена в наступних біблійних рядках: «Що ми чули й пізнали, і що розповідали батьки наші нам, не приховуємо від їхніх синів, сповіщаючи роду про славу Господню і силу Його, і чудеса Його, які Він учинив ».

Гімн Богу зливається в Біблії з гімном людині-як превеликий створення Божого і як відповідального за справи свої на Землі: «Чи не забагато Ти применшив його славою і честю увінчав його; поставив його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому вмістив: овець і волів усіх, а також степових звірів, птахів небесних і риб морських, все, що морськими дорогами ходить ».

Моральні та етичні закони, що містяться в Біблії, не можуть бути зрозумілі без з'ясування історичної ситуації, в якій вони створювалися. Так, пророк Мойсей проголосив закон, за яким слід брати «душу за душу, око за око, руку за руку, ногу за ногу». А за неповагу до батьків він вимагав страти. Пояснити такі суворі установки, що суперечать самим же Мойсеєм проголошеної заповіді Божої - «не убий», можна лише усвідомивши: умови життя євреїв в той період були такими, що виникло різке неузгодженість між записаними на скрижалях моральними нормами і реальними суворими умовами виживання і пережитками традицій кровної помсти.

До біблійних сюжетів і образів багаторазово, протягом століть зверталися видатні художники, поети, письменники, музиканти. Можна сказати, що у них взагалі до Біблії склалося особливе ставлення органічного осмислення і художнього зображення її багатющого образно-філософського і морального змісту. Наше вітчизняне мистецтво рясніє незліченною кількістю прикладів цього в творчості композиторів і художників, а в літературі у А. Пушкіна, В. Жуковського, М. Лермонтова, Л. Толстого, Ф. Достоєвського ...

Твори їх вивчаються в школі, ось чому дуже важливо підготувати до цього дітей-дати їм ще в дошкільному віці хоча б елементарні знання про Біблію. На жаль, таких книг для дошкільнят дуже небагато.

У минулому столітті популярністю користувалася книга священика П. Воздвиженського «Біблія в розповідях для дітей». Автор відзначав, що він прагнув «абсолютно просто» викласти всі події Старого і Нового заповітів, зробити так, «щоб діти. починаючи з самих маленьких, своїм чистим, безгрішним серцем могли самі зрозуміти все розповідається ... чи будуть вони читати самі цю книгу, або їм буде читати її мати, старша сестра або грамотна няня ». В наші дні маленький читач може також познайомитися з біблійними текстами в переказах їх для дітей батька А. Мене і в книзі під редакцією К. Чуковського «Вавилонська вежа».

На початок 1-го тисячоліття до нашої ери, вважають дослідники, відносяться витоки усної традиції, яка дала світові найбільші шедеври стародавнього індійського епосу - «Махабхарату»  і «Рамаяну».  Створені колись і передаються виконавцями усно з покоління в покоління, вони бьиі записані лише в перших століттях нашої ери. Тоді ж авторство «Махабхарати» стали приписувати Вьяса, а «Рамаяни» - Вальмики. У Європі про ці поемах дізналися трохи більше двохсот років тому: в 1785 році службовець Ост-Індської торгової кампанії Чарльз Уілкінс, знавець індійської поезії і філософії, переклав з санскриту на англійську мову один з епізодів «Махабхарати». Майже одночасно з цим англійським виданням з'явився і російський переклад книги Уїлкинса.

Своїм поетичним ладом і способом викладу ці поеми тісно пов'язані з тисячолітньою індійською культурою, однак при цьому вони близькі і до стародавніх героїчний епос інших народів. Грандіозні індійські творіння «дійшли до нас від тієї епохи, откоторой майже не залишилося історіческіхдокументов ... - відзначав відомий вітчизняний індолог П.А. Грінцер. - Читаючи їх, ми мимоволі долучаємося до того дивного світу аскетів і воїнів, казкових багатств і жорстоких лих, тропічного достатку природи і напівфантастичних тварин, який здавна із захопленням і здивуванням називали «чудесами Індії». І хоча релігійні та філософські концепції давньоіндійських епопей, та й багато моральні установки і складний світ почуттів персонажів залишаються незрозумілими сучасному європейцеві, емоційний вплив цих творів на читача важко переоцінити. Воно спирається на реалістичну правдивість характерів, на велике майстерність їх втілення, на щирість і висоту духовних устремлінь героїв. Одвічні людські конфлікти, жваво, барвисто зображені, і через тисячоліття хвилюють серця людей.

Своєрідність цих поем визначив той художній синтез, який здійснювався в них протягом тисячоліть при їх усному виконанні. В результаті «Махабхарата» остаточно склалася як релігійно-філософська поема, що поєднує в собі героічесгій епос і священну книгу індуїзму, а «Рамаяна-ца» - як поема ліро-епічна. Однак сюжетна основа їх при цьому залишалася незмінною. У першому творі - це оповідь про боротьбу двох царських пологів, Кауравів і пандавов. Усе  розповідь, по суті, згруповано навколо кровопролитної битви, в якій загинули обидва війська ворогуючих кланів. Одне з найтрагічніших місць епосу - плач матерів і дружин за загиблими:

Крізь сльози споглядає Гандхари поле битви,

Кістьми, волоссям, жилами встелене, залите потоками крові,

Від краю до краю засіяне багатьма тисячами трупів.

………………………………………………..

Прекраснобедрая, вона цілує покритого кров'ю сина,

А Дурьодхану, Прекраснобедрая, пестить рукою.

Розумна, сумує і про чоловіка і про сина:

Те погляд зверне на чоловіка, то на юнака погляне ...

Глибока трагічність, що наповнює подібні сцени в поемі, робить її не тільки «енциклопедією давньоіндійської життя», а й наповненим реальним життям художнім твором, в якому крізь сонм богів і жерців - брахманів, крізь дидактичні їх напуття явно проступає оптимістична віра в сили і можливості Людини , в його перемогу над злом, віра в силу його любові, вірності і доброти. Сто тисяч двовіршів, що становлять «Махабхарату» (підраховано, що для виконання її в повному обсязі сказителю необхідно близько 4 місяців), несуть в собі сильний імпульс художньої творчості. Недарма цей епос так притягував до себе увагу європейських перекладачів і письменників. В. Жуковський, наприклад, за мотивами входить в нього «Сказання про Ліво» створив своє поетичний твір «Наль і Дамаянти».

«Рамаяна» (в ній «всього» близько двадцяти чотирьох тисяч двовіршів) - оповідь про один з богів давньоіндійського пантеону, Рамі. Склалося воно, мабуть, пізніше «Махабхарати». Піднесений образ Рами, ідеального правителя, народного захисника, незмінного переможця сил зла, створюється тут за допомогою більш різноманітних художніх засобів, ніж в пер вом творі, помітні сліди індивідуального художнього стилю. Це вже перехідний щабель від усного епосу до письмового. Ліричний єдність поеми формується мотивом розставання, почуттям гіркоти від розлуки героїв. Рама нескінченно тужить про свою дружину Сіте:

Блукаючи серед озер, річок, струмків, лісів і перелісків,

без  неї, моєї коханої з очима газелі, відтепер я не можу бути щасливий;

Та й її, в розлуці зі мною безпорадну,

Краса цієї осені може тільки мучити.

У центрі поеми - теж грандіозна битва, але цей бій істот фантастичних: могутні демони вражають один одного вирваними з корінням деревами, величезними уламками скель, вдаються до чаклунським чарам. Казковий елемент тут переважає над усіма іншими обов'язковими компонентами епосу. Дані сюжети, зокрема мандри по світу, викрадення Сіти, знайшли відображення не тільки в багатьох фольклорних, а й в літературних творах, наприклад у А. Пушкіна в «Руслані і Людмилі».

Майже всі образи цього епосу уособлюють сили природи: Сита, наприклад, -дочь богині Землі, і ім'я її на санскриті означає «борозна»; вождь мавп ханум - син бога вітру, що приносить на землю життєдайну вологу в період дощів. У той же час в надприродні риси героїв «Рамаяни» органічно вписуються і цілком реальні людські характери. Все це створює химерний, багато забарвлений сплав яскравих образів, сприяє сильному емоційному впливу на слухача і читача. У літературі, що дійшла до нас від стародавнього світу, ця поема виділяється своїм вражаючим життєстверджуючим початком. Це гімн самовідданої чистої любові, дружби як головних рис духовної краси людини.

В античній літературі ранній період відкривається поемами «Іліада» і «Одіссея».  Вплив цих воістину великих творів на розвиток світової літератури, та й на все більш пізній мистецтво взагалі, величезне. Вважається, що їх автором бьи жив в VIII столітті до нашої ери сліпий співак Гомер. Але при цьому слід мати на увазі, що поеми вже спиралися на письмову фіксацію текстів, вони виконуються не співаками-аедамі, а декламаторами-рапсодами, котрі виступали перед великими аудиторіями. Враженню від таких декламації сприяв віршований розмір поем - гекзаметр. Цей шестистопного, що складається з дактилів, вірш повідомляв античному тексту гнучкість і ритмічна різноманітність.

Більш тисячоліття, протягом всієї античної епохи гомеровские поеми були головними літературними творами, можна сказати, настільними книгами для греків і римлян. Діти вчилися по ним читати, а переклад «Одіссеї» на латинську мову став першим пам'ятником художньої літератури стародавнього Риму. І в усі наступні часи ці поеми були широко відомі, читалися багатьма поколіннями людей. Та й сьогоднішнього людини вони підкоряють своїм художньою досконалістю, яскравою образністю і величною урочистістю мови, ритмічної виразністю вірша, свіжістю і природністю порівнянь і метафор, драматичним досконалістю діалогів.

Події, розказані великим давньогрецьким сліпим, довгий час вважалися художнім вимислом. Тривало це до тих пір, поки впевнений в їх правдивості німець Генріх Шліман не вжив в 1870 році розкопки античних руїн на берегах Малої Азії - в місцях, що згадуються в поемах. Так були виявлені залишки Трої, міста, біля стін якого билися і вмирали герої «Іліади». А наступні археологічні знахідки лише підтверджували історичну достовірність цих творів. Згадаймо, як починається «Іліада»:

Гнів, про богиня, Устань Ахіллеса, Пелеева сина,

Грозний, який ахеяни тисячі лих вчинив:

Багато душі могутні славних героїв скинув

У похмурий Аїд, і самих розпростер їх до зиску м'ясоїдних

Птахам навколишніх і псам (здійснювати Зевсового воля), -

З оного дня, як, що спорудили суперечка, загорілися враждою

Пастир народів Атрід і герой Ахіллес шляхетний.

Сюжетною основою грецького епосу стала Троянська війна. В очах древніх це було великою подією. «Іліада» розповідає лише про один епізод - про образу микенским царем Агамемноном могутнього героя Ахіллеса і поході останнього в гніві на Трою, її облозі і взятті.

«Одіссея» оповідає про повернення на батьківщину після падіння Трої іншого героя - царя Ітаки Одіссея і про його дивовижні пригоди в дорозі. Дослідники недарма вважають, що головна риса цих творів - наочність, видимість. Особливо це вражає в образах численних богів. Вони настільки конкретні, схожі на реальних людей, що навіть наділені чисто людськими вадами і недоліками. У той же час гомеровские герої-люди часто цілком порівнянні за своїми характерами, вчинкам, думкам з небожителями. Життя тих і інших нерідко переплітається, що надає розповіді неповторну своєрідність:

Встала з мороку Млада з перстами пурпурними Еос;

Ложе покинув тоді і улюблений син Одиссеев;

Футболка надівши, витончений свій меч на плече він повісив,

Після, підошви красиві до світлих ніг прив'язали,

Вийшов зі спальні, особою променистому богу подібний.

Етичні установки в поемах строго однозначні: стійкість добра і чесності перед обличчям зради і злості, сталість вибору прекрасного, незважаючи на спокуси потворного, право судити про вчинки з висоти морального закону. Існування людини сприймається як чергування радості і горя, бо то його неминучий ритм, тому в обличчя смерті герої поем дивляться з таким же безстрашністю, як і в обличчя життя.

Дослідники відзначають також композиційне досконалість гомерівських поем. В «Іліаді» дію зв'язується єдиною метою - помстою розгніваного Ахілла своєму ворогові Гектору. Оповідальна частина поеми складається з ряду епізодів, в яких події викладаються з найбільшою повнотою і докладністю. Саме це надає високий пафос епічного розповіді, зближує його з давньогрецької трагедією, яка, як казав Аристотель у своїй «Поетиці», відтворює страшні і викликають співчуття події. Розвивається дію з наростаючою інтенсивністю, поступово посилюється напруженістю. А дозволяється все поєдинком героїв, пропан якого передає складні людські взаємини і пристрасті.

В «Одіссеї» все групується навколо сюжетного стрижня - повернення героя на батьківщину, до коханої дружини Пенелопи. При цьому автор то сам розповідає про пригоди свого персонажа, то доручає це розповідь Одіссею. І якщо «Іліада» - це поема про подію, то «Одіссея» - про людину, багато дізнався і пережив, не раз дивився в обличчя смерті. Сюжетна тканину цього твору складається з казкового матеріалу, та й саме повернення чоловіка після довгих мандрів - поширений в давнину казковий мотив. Композиція поеми - це розробка замкнутого сюжету, зосередженого готівки одного героя. Причому він показаний і як могутній воїн, і як людина, що випробував всі мінливості долі, то на тлі чу-пісні казки, то в сімейному оточенні, в побутових обставинах.

Створені Гомером художні образи стали джерелом натхнення багатьох античних творів. У Європі ці поеми з'явилися в XVI столітті і довгий час були в центрі уваги служили джерелом не тільки захоплення, наслідування, створення великого числа поетичних творів, а й суперечок - то з приводу їх авторства, то досконалості. У Росії в 1829 році вийшов повний переклад «Іліади» Н.І. Гнедича, який працював над ним більше двадцяти років, а в 1849 році - перший повний переклад «Одіссеї» В. Жуковського. Поет вважав цю роботу найзначнішим своїм твором. І до сих пір два цих перекладу вважаються неперевершеними по поетичній майстерності, образотворчої силі і монументальності. А в самих гомерівських творах черпали для себе теми багато російські поети - Жуковський, Баратинський, Майков, Брюсов ...

«Серед чудових пам'яток усної народної творчості« Казки Шахразади »є пам'ятником наймонументальнішим ... Це словесне ткання народилося в далекій давнині; різнокольорові шовкові нитки його простяглися по всій землі, покривши її словесним килимом дивовижної краси »- так відгукувався М. Горький про казках «Тисячі і однієї ночі».  Письменник настійно рекомендував обробити і видати ці твори для дітей та навіть включив їх в складений ним план роботи Детгиза.

Грандіозний звід східних казок, об'єднаних назвою «Тисяча і одна ніч», створювався століттями, поступово вбираючи в себе все нові і нові творіння народів - персів, індійців, але в основному - арабів. Спочатку збірник казок називався «Тисяча ночей» і містив розповіді про султана Шахріяре, дочки його візира Шахерезади і служниці Дуньязада. Але з часом він поповнювався творами, вже не пов'язаними один з одним настільки тісно. У них виникав величезний світ - від стародавніх чисто казкових мотивів ці книги ведуть читача до середньовічних напівфантастичних сюжетів. В одних казках діють вельможі, в інших - купці, дрібні торговці, ремісники, слуги, раби, наложниці ... Дослідники групують ці твори по їх персонажам: для «аристократичних» характерні велика кількість моральних сентенцій і «благочестива» тональність розповіді; в «купецьких» переважають любовні епізоди; «Шахрайські» виконані грубуватого гумору. Крім того, в цей «звід» в середні віки включалися, мабуть, вже літературним шляхом, «лицарські романи» (наприклад, «Повість про сім Візир», «Подорож Синдбада»). Є тут також різні анекдотичні історії, байки, релігійні та повчальні притчі.

Чи не перерахувати дійових осіб цих казок з їх різноманітними характерами. Цікава, наприклад, галерея жіночих типів. Те це жінка рішуча, долає всі життєві негаразди, то меланхолійна кохана якогось героя або енергійна його помічниця, а то і шахрайка, шахрайка ... Але центральна, яка об'єднує роль в цьому «зводі» належить меткої і сміливою Шахерезади. Рятуючи свою та інших жінок життя, вона без кінця розповідає царю цікаві історії, перериваючи їх на світанку на найцікавішому місці з тим, щоб продовжити їх на наступну ніч. І жорстокий владика, колись обманутий дружиною і присягнувся вранці вбивати кожну нову дружину після першої ж шлюбної ночі, настільки захоплюється, що слухає оповідачку тисячу і одну ніч і в кінці кінців пом'якшується - не страчувати Шахерезаду.

Популярність цих казок непреходяща вже кілька століть. Цілі покоління ще в дитинстві із захопленням знайомилися з ними в перекладання для маленьких читачів і продовжували це читання, вже будучи дорослими. Нескінченна гра уяви в кожній дивовижною або вражаючою історії, швидкі і несподівані повороти фабули, винахідливість або хитрість персонажів, а то і їх високу шляхетність і самовідданість, органічне поєднання пізнавального, цікавого і цікавого - все це постійно привертало увагу до гігантського пам'ятника народної фантазії. Починаючи з епохи Відродження, його сюжети використовувалися багатьма європейськими авторами. Але особливу увагу до казкових творів виникло після того, як їх перевів у XVIII столітті француз А. Галлан. У російській літературі до їх сюжетів і образів зверталися О. Пушкін, В. Жуковський, Л. Толстой, М. Горький і багато інших письменників.

Міфи одного з найдавніших народів світу
З самого дитинства нас заворожували захоплюючі історії про пригоди героїв різних народів світу, чиї подвиги з глибини століть переказують у вигляді легенд і міфів. Нам всім відомі історії про грецьких і єгипетських богів, міфічних істот і доблесних героїв. Їх подвиги і в наш час заполонили екрани телевізорів і простори інтернету, де все частіше і частіше можна побачити різні римейки про подвиги Тора і підступи хитрого Локки, про підступність древніх богів і доблесті тих хто стали на захист миру.
Але зараз хочеться звернути увагу на міфологію одного з найдавніших народів світу, яка на жаль не освітлюється належним чином ні в світовій медіа культурі ні навіть в різних навчальних закладах, міфологію - слов'ян. Адже всім нам добре відомі Чорномор, Змій гірничо, кіт Баюн, домовик, лісовик, русалки, потвори, банник, той же сірий вовк і жар-птиця - не що інше, як міфічні істоти, за всіма законами жанру володіють особливими надприродними здібностями.
Мало кому відомо, що в слов'янській міфології Кощій Безсмертний - повелитель загробного царства (як Аїд у греків або Анубіс у єгиптян). Будучи молодшим сином Чергобога він досконало опанував силами темряви і був здатний керувати душами і тілами мертвих. Більш того слов'янський міф про всесвітній потоп безпосередньо пов'язаний зі смертю Кощія. Розбивши Золоте яйце Дажбог вбив його, цим він викликав гнів Черних богів і тварин. Почалася битва між добром і злом, та така що Матінка Сиру Земля здригалася і води її вийшли з берегів і потоком бурхливим хлинули на сушу. Злякавшись Чорні сили кинулися бігти і перетворилися в гори і скелі, а Білі - врятувалися в великому ковчезі, зібравши в ньому птахів, тварин і насіння рослин. Три роки по тому Сварог разом з Ладою підняли небесне склепіння, а Дажбог розвіяв хмари. Дістали боги землю з води - і обличчя її стало зрозумілим.
Взагалі пантеон слов'янських богів - унікальний, і всупереч широкому думку, наші предки не були многобожниками. Єдиним божеством у слов'ян був Бог Рід. Остатня боги - не що інше, як прояви Рода в різних іпостасях. Ці іпостасей давали власні імена. Так Сварог, що створив зірки, небо і землю, сушу і воду - прояв Рода в матеріальному світі. Самі вірування і міфологія одного з найдавніших народів світу більше пов'язані з природою і природними явищами, в той час як греки і єгиптяни наділили своїх богів більше людськими якостями, вони плетуть інтриги, закохуються, сваряться, вбивають. У слов'ян поділ на поганих і хороших має більш умовних характер. Нагороджувати або карати могли як Темні так і Світлі боги.
Дуже цікавий міф про Бабусі Язі - Богині думки, незмінною мешканки хати на курячих ніжках, яка стоїть на роздоріжжі двох світів. Дочка повелителя загробного царства Вія і Сирий Землі. Згідно з легендою душі померлих приходять до річки Смородинка. Там протягом сорока днів вони звикають до нових умов буття і очікують Божого суду. За допомогою терезів любові Бабуся Яга зважує життя прийшов до неї. Людині, який жив по совісті і його добрі справи перемагають його гріхи - Бабуся повідає велику і дуже важливу таємницю. Вона давала рада не пити каламутну воду з річки, потерпіти, а якщо вже дуже замучить спрага, то неподалік, в дубовому гаю, є джерело з найчистіші джерельною водичкою, ось з нього можна і випити. Хто прислухався до її слів - потрапляв в рай, а хто не почув слова віщого, не захотів звернути на нього уваги або полінувався і випив брудної води - знову народжувався на землі, а душа його піддається випробуванням для придбання мудрості. У слов'янській міфології образ Бабусі Яги різний. Для одних вона погана і підступна, для інших - гарна і добра. Вона зберігає мудрість Землі, стоїть на боці праведних, карає злісних і ледарів, захищає і допомагає єврейським бабам і лікарям, їй підвладні хуртовини й заметілі.
Слов'янська міфологія сповнена захоплюючих історій і легенд, різноманітних істот і їх втілень. Хтось із них допомагає доблесним героям, хтось намагається нашкодити. Деякі мирно співіснують поруч з людьми. Але кожен по своєму унікальний і його історія наділена певним змістом і мудрістю наших предків.